Тоня з незадоволення пригризла уста.
— Алеж, вуйку, це вже моя річ. А чого ж він змусив мене так довго чекати на вістку?
— Або я знаю. Коли я ввійшов до нього, здавалося, що він трохи заклопотався, почав щось мимрити ні те, ні се, бачиться, він забув усе чисто.
Другого дня надягла на себе Тоня найзвичайнішу сукню, яку лише мала, і пішла до маляра.
— Чи так буде добре? — запитала.
Він недбало зирнув на її сукню.
— Авжеж, чому ж би ні?
Сукня була з темної матерії і не була їй зовсім до лиця. Але йому це було байдуже, а їй теж. І ось вона сіла на кріслі з поруччям проти широкого вікна, що сипало немилосердно ясний потік світла на її лице і відслонювало кожну рисочку, кожну його лінію. Ральф впився своїми голодними очима в неї і почав малювати. Їй здавалося, що вона сидить як засуджена на кріслі тортур, віддана без опору допитливим, вигребущим поглядам свого віз-а-ві.
В першім сеансі рисунок був скінчений і підмальовано тло. Брандер працював дуже швидко. Тоня відітхнула, коли по годині могла йти додому. Ще сім-вісім сеансів, як говорив маляр, і портрет буде скінчений. Треба тільки, щоб вона приходила щодня, бо він не хотів би, щоб фарби засихали, лише хотів би малювати мокрим по мокрому.
Тоня прийшла другого дня. Щоб вона не сиділа так німо, заговорив він до неї десь колись кілька слів у часі малювання. Його спосіб говорення був дивно наївний. Часто забував скінчити розпочате речення, часто здавалося, що говорить сам до себе, так тихо та незрозуміло буркотів собі під ніс, не дбаючи, чи вона чує його, чи ні. Аби його розуміти, дивилася вона уважно на його уста. Запримітила, що вони були ярко червоні і все трохи відкриті. Вона бентежилася та не відповідала нічого, коли він ще щось запитував її. Потім і він не обзивався більше, лише
