працював далі мовчки.
Вона бачила пасма жовтого волосся, похилені над полотном, де зарисовувався її образ. Деколи відкидав назад голову та впивася своїм поглядом у її лице. За кожним разом вона чула немов удар, яким її хтось почастував. Було щось брутальне, зневажливе в цих поглядах.
Вона перелякалася, коли придивилася вперше докладніше до свого образу. Мусіла сісти на крісло, аби не повалитися на землю з лютости й сорому. Пощо потрібно було йому відкривати все те, що лежало схованим глибоко в її душі? Немилосердно виволік він на світ усе те, про що, на її думку, не міг ніхто догадатися. Туга змучених самотою, отінених очей, гіркі і так небажані зморшки в кутиках тонких, зрезигнованих уст та тиха дрож ніздрів, що так багато зраджували… Це було погано й підло з його боку, що він віддав все те. Це була брутальність. Він помітив її сильно схвильоване лице, похилився над нею і запитав, що їй таке? Чи не подобався їй образ? Вона німо звернула свої очі, повні сліз, до нього. Це був докір. Але хлопський син не зм'як. Засміявся своїми червоними, як мак, устами та встромив зафарбовану руку у хвилясте волосся.
— Думаю, що образ добрий.
І відтак впивався своїм поглядом у її лице знову, вгризався в лінії й знаки, що були на нім, порівнював їх з лицем на полотні і вдоволено кивав головою.
Вона поспішає додому. Вона почуває себе приниженою, збентеженою. Як то, знайшовся хтось такий, що все прочитав у її душі! І те око, що вперше відчитало цього листа, було око байдужости. Як це їй гірко.
Може він нишком сміється з того, що відчитав?… Ненавидить його Тоня.
