та їх капітан розбурчався гнівно і з добутою шпагою заступив їм дорогу.
— Зав'яжіть цьому нездарі хусткою рота! — крикнув він. — Він усе був найупертіший вояк в цілім батальйоні. Я ж не є гірший нелюд від інших, але мушу сповняти свій обов'язок і маю купу нових та невимуштруваних людей, що прийшли сюда з Лєвенгауптом. Своїм стогнанням він переполошив їх, і воні не хочуть іти наперед… Чому не слухаєте? Я тут маю розказувати!
Рабеніус підійшов на крок до нього; до його білого, кучерявого перука начіплявся цілий вінок сухого листя.
— Капітане, — сказав він — при вмираючім розказує тільки один слуга Божий, та він у своїй покорі віддає команду самому вмираючому. Три роки бачив я Бенґта Ґетінґа, як маршерував у ряді, але досі я ще не чув, щоб він говорив з кимнебудь. Тепер, по дорозі до Божого трибуналу, ніхто на світі не сміє наказати йому мовчати довше.
— А з ким же ж мав я говорити? — гірко промовив Бенґта, підпливаючи кров'ю. — Мій язик немов приріс до гортанки, немов одубів. Не раз минало кілька тижнів, а я не промовив ані слова. Ніхто ніколи не питав мене ні про що. Тільки ухо мусіло бути на сторожі, щоб не пропустити жадного наказу. А наказ був усе один: Іди та й іди! Через болота, по снігах! На це не було що відповідати.
Рабеніус припав на коліна і м'ягко взяв його руку в свої долоні.
— Але тепер говори, Бенґте Ґетінґ. Скажи, все скажи, ось усі зібралися і хочуть тебе послухати. Ти один між усіма нами маєш право висловлювати все свобідно. Чи є в тебе дома жінка або стара мати, щоб я подав їй звістку про тебе?
— Моя мати морила мене голодом і вислала мене до війська. Жадна жіноча душа ніколи не казала мені нічого, хіба одно: «Геть мені з дороги,
