Бенґте Ґетінґ! Іди геть, іди! Чого тобі треба?
— То може є в тебе щось на серці, чого тобі жаль?
— Мені жаль, що я дитиною не вскочив до ставка. І жаль мені, що коли ти в неділю стояв перед полком і переконував нас іти терпеливо далі, я не кинувся на тебе і ударами кольби не вбив тебе на місці. Ні, ти хочеш знати, що мене тривожить? Чи ти ніколи не чув, що розповідають чури і форпости, як вони при місячнім світлі бачуть позад війська купи своїх позастрілюваних товаришів, як вони повзуть, скачуть на покалічених ногах і кричать: «Поздоровте мою маму дома!» Вони це називають: чорний батальйон. І я тепер мушу йти до чорного батальйону. Та найгірше те, що мене закопають в оцій подертій одежі, в оцій кривавій сорочці. Ось що мене мучить! Простий кавалерист не жадає такого похорону, як мав покійний генерал Лівен, але мені пригадуються товариші, що впали при Дорфніках: кожному з них велів король дати пару дощок на домовину і чисту білу сорочку. Чим же вони так багато ліпші від мене? Тепер, в нещасних роках, як упадеш, так тебе й закопують. Так глибоко я застряв у нужді, що одного-однісінького заздрю іншим — чистої білої сорочки.
— Мій бідний друже — відповив стиха Рабеніус. — В чорнім батальйоні — коли вже так конче хочеш в нього вірити — будеш мати велике товариство. Ґільденштольне і Шперлінґ і полковник Мернер лежать уже застрелені на полі. А не тямиш про тисячу інших? Не тямиш про людяного полковника Ватранґа, що під'їхав був до нашого полку і кожному воякові дав по яблуку? Він лежить тепер побіч королівських трабантів і інших товаришів, під гостинцем Головцина. А не тямиш мого попередника Миколи Уппендіха, могучого проповідника Божих слів, що поляг у свя-
