Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/376

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

гиню Фортуну, у якої з рогу щедроти вицвітала смердюча хопта. Лиш одна статуя Бог зна яким чином уникла була злоби людей і часу; правда її стручено в високу траву, але тут вона лежала непокалічена, мармурова богиня з чисто гарними рисами лиця і з упруго-роздільними благородними грудьми, що виблискували, мов грецька об'ява з високої трави. Я майже злякався, побачивши її. Цей образ наповнював мене душевним жахом; якась таємна несмілість не давала мені зупинятися довго при його любім виді.

Коли я знов прийшов до мами, стояла вона при вікні, затоплена в думках, підперши голову правою рукою, а по її щоках ненастанно збігали сльози. Я ще николи не бачив, щоб вона так плакала. Вона обняла мене поривчасто, ніжно і просила в мене вибачення, що через Іванове недбальство не матиму порядної постелі.

— Стара Марта, — мовила мама, — тяжко нездужає і не може тобі, любий синку, відступити свога ліжка. Але Іван розложить тобі подушки з повоза так, що будеш міг спати на них, ще й дасть тобі свій плащ укритися. Я сама спатиму ось тут на соломі, це спальня мого покійного батька, колись тут було далеко краще. Лиши мене саму! — І сльози полилися іще дужче з її очей.

Чи це була непривична постіль, чи збентежене серце, досить, що я не міг заснути. Місячне світло так різко продиралося крізь повибивані шиби і здавалося, що воно вабить мене на ясну місячну ніч. Я обертався на право і на ліво на своїм ліжку, прижмурював очі і знов нетерпляче одкривав їх, — а все з моїх думок не сходила гарна мармурова статуя, яку я бачив простягнену в траві. Я не міг вияснити собі своєї несмілости, що обхопила мене при її виді; я сердився на те дитяче почуття і сказав тихо сам до себе: «Завтра, завтра поцілую тебе в гарне мармурове личко, поцілую тебе в ті