й лук, душа хлопчини поринала в співучих хвилях, що долітали до неї на крилах леготу або бурі. Він знав усі дрижання, розсипані над землею, підхоплював навіть найнепомітніші і записував у своїм мозку все те, що раз підхопив. У нього була своя теорія, своя система. Він знав, що деякі тони плачуть, інші сміються; знав, що одні котяться мов джерельна вода, а інші падають мов перли з розірваного намиста. Вітер, що свище, і жайворонок, що дзвонить набожну пісню, бджола, що бренить тоненько, і джміль, що гуде басом, — уся та оркестра захована у хмарах, у деревах, у світах. Савка знав її і, щоб слухати її в тиші, тікав з дому, ходив далеко… Лише його пес знав, лише зорі знали, куди…
Кілька сопілок висіло коло його пояса, а кожна з тих імпровізованих флейт була відмінної довжини і грубости, кожна мала викликати інші тони. Та Савка не вмів заставити їх говорити разом, і це була найбільша мука його життя.
— Рудько! — казав він інколи до свого пса, — якби ти вмів дути в таку дірку, ми обидва робили би музику. Але ти не вмієш нічого, ти собака та й годі.
Тоді Рудько на знак задоволення махав хвостом, лягав при ногах свого пана і дрімав під свистіння сопілки. Савка зупиняв сам себе:
— Ні, це не так! — буркотів він. — Ще чогось… чогось не вистачає. Сопілка не каже всього.
І, спершися ліктями на коліна, схопивши чоло в долоні, гублячись очима в степу, він марив.
— Горобці дурні, — говорив сам собі не раз, — вони не тямлять нічого. Але соловей мудрий, жайворонок мудрий, кропив'янка мудра… вони все знають, вони співають. Ой, які вони мудрі! Вони такі малесенькі, а ніхто не навчив їх цього…
І Савці ставало сумно, бо пищавка не говорила всього; йому ставало сумно, бо він хотів знати все… Що таке? Ой, оте таємне знання, що вчить пташок співати, а чоловікові дає змогу зробити такий струмент, що викликає пісні в душі людській.
