безстидну, чудернацьку мелодію, в якій одначе була якась дивовижна простота. Та швидко я забув цю мелодію, скоро молода дівчина почала танцювати.
Танок і танечниця майже силоміць захопили мою увагу. Це не був клясичний танок, який бачимо ще в наших великих балетах, де так як і в клясичній трагедії панують настобурчені єдності та штучності; це не були ті танцьовані александріни, ті деклямаційні скоки, ті античні присюди, та благородна пристрасть, що так дзиґою вертиться на одній нозі, що нічого й не бачиш, тільки небо й трікоти, нічого, лиш ідеальність і брехню! Їй-богу, ніщо так не противно мені, як балет у Великій Опері в Парижі, де найчистіше заховалася традиція того клясичного танку, коли натомість у інших штуках, у поезії, в музиці і в малярстві французи зруйнували клясичну систему. Та буде їм тяжко доконати подібну революцію в штуці танку, хіба що й тут, так як у політиці, вони візьмуться до тероризму та загорілим танцюрам і танечницям старого режиму відґільотинують ноги.
Панна Лявренція не була велика танечниця, кінчики її ніг не були дуже гнучкі, и ноги не були наламані до всяких можливих викрутасів, вона не знала тієї танечної штуки, якої вчить Вестріс[1], але танцювала так, як природа велить чоловікові танцювати; вся її істота була в гармонії з її скоками; не лиш її ноги, але її тіло танцювало, її лице танцювало… вона часом блідла, робилася майже біла, як труп, її очі витріщалися широко, мов у привиді, довкола її уст миготіла жадоба і біль, а її
- ↑ Назва славної італійської сім'ї танцюристів. Огюст Вестріс (1759–1842) був від 1772 р. балетмайстром при Великій Опері в Парижі; маючи 85 літ, збуджував своїм танком загальний подив.
