щось п'яного і невласновільного, щось темного і неминучого, щось фаталістичного; вона танцювала в таких хвилях мов сама судьба. Або може це були уривки прастарої, забутої пантоміми? Чи може танцювала приватна історія? Іноді дівчина хилялася до землі, немов надслухуючи щось, мов чула голос, що говорив до неї з глибини… Тоді здригалася, мов трепетовий лист, вигиналася швидко в інший бік, вибухала нараз скаженими, розпусними скоками, потім знов нахиляла вухо до землі, надслухувала ще тривожніше як уперед, кивала головою, червоніла, блідла, тремтіла, стояла хвилину випростувана як свічка, мов здеревіла, і потім робила рух, як людина, що вмиває руки. Чи це була кров, яку вона так старанно, довго, так страховинно дбайливо змивала зі своїх рук? При тім зиркала на бік так благально, так милосердно, аж душа танула — і цей її позирк припадково упав на мене.
Всю найближчу ніч думав я про цей позирк, про цей танок, про дивовижний акомпаніямент; і коли я другого дня, як звичайно, тинявся вулицями Лондону, почув я якесь тужливе бажання ще раз зустрінути гарну танечницю, і все нащурював вуха, чи не почую музику барабана та тріянґула. Нарешті я знайшов у Лондоні щось таке, що зацікавило мене, і я не мусів уже блукати безцільно його кипучими вулицями.
Власне вийшов я із Тауера[1], де придивився докладно сокирі, якою відрубано голову Анні Болєйн[2], а також англійским коронним діяментам
