І розсівшися ще вигідніше в кріслі, він ось як повів своє оповідання:
— П'ять літ по тій пригоді я вперше прибув до Парижу і то в дуже цікаву пору. Французи власне виставили були свою липневу революцію; весь світ плескав їм браво. Ця штука не була така кривава, як давніші трагедії республіки і цісарства. Лише кілька тисяч трупів лишилося на сцені. Та й політичні романтики не були дуже вдоволені і заповідали нову штуку, де попливе більше крови і кат матиме більше роботи.
Париж захопив мене дуже тією веселістю, що виявляється там у всіх проявах і не лишається без впиливів навіть на зовсім спонурені душі. Дивне діло! Париж, це сцена, де виставляють найбільші трагедії всесвітньої історії, що при їх спогаді навіть у найдальших краях всі дрижать, трепечуть серця і росою заходять очі; але спостерегачеві тих великих трагедій тут у Парижі буває так, як мені було раз у театрі при брамі св. Мартина, коли я бачив виставу драми "Tour de Nesle"[1]. Передо мною, бачите, сіла дама, що мала капелюх з рожевого тюлю, а той капелюх був такий широкий, що заслонив мені весь вид на сцену, так що все, що там діялося, я бачив лише крізь рожевий тюль того капелюха; всі страховища тієї драми виявлялися мені в найвеселішім рожевім світлі. Еге, є в Парижі таке рожеве світло, що всі трагедії для близького глядача робить веселими, щоб життєві явища не були йому такими гіркими. Навіть і страховища, які чоловік у власному серці приносить до Парижу, тратять там свою тривожну грізність. Щось дивним способом лагодить болі. В тім Парижі, в його повітрі рани гояться швидше як деінде; є в тім повітрі щось так великодушне, так повне співчуття, так люб'язне, як у самім народі.
Що мені найбільше подобалося у того французького народу, так це його чемне поводження і його аристократичний вигляд. Солодкий ананасовий запах чемности! Як благотворно освіжив він мою хору душу, що в Німеч-
- ↑ Голосна свого часу (1840) драма старшого Ол. Дюма.
