демо в степ… розумієш, у степ!..
Звір качався при ногах хлопцевих і, здавалось, зрозумів його безмірне щастя.
Ясний літній ранок застав Савку готового до виходу; чотири молоді веприки, випущені з хліва, були поручені його доглядові. Мати подала йому полотняну торбу повну хліба і солоних огірків і веліла йому взяти палицю для держання худоби в послусі і в належному порудку, а коли все було готове, батько, все грізний, все невмолимий, показав Савці свій кулак і вважав потрібним дати йому науку на прощання. Він сказав:
— Парубок у твоїх літах уміє вже гонити воли, навіть ходити за плугом, коли треба; але Бог мене покарав, давши мені тебе. Ти стільки ж варт, що й оцей Рудько; ти така сама собака, як і він.
Пес, чуючи як говорили його ім'я, підняв морду на вітер, а відчувши мабуть у непривітнім голосі селянина наближення якоїсь нової бурі, сів при ногах Савки і вишкірив зуби на старого.
— Замість орати землю святу ти підеш пасти свині, ти лінюху, ледащо, волоцюго! Ні Богу, ні людям ти не здався ні на що; ти не варт їсти хліба, що тобі дають. Іди ж тепер, але як погубиш веприків, як не будеш пильнувати їх старанніше, ніж було твоє орання, то горе тобі, дармоїде. Заб'ю тебе! Заб'ю на смерть! Заб'ю тебе і твого пса, розумієш?
В одній руці держачи палицю, а другою гладячи Рудька по голові, Савка зі спущеними очима слухав таку батьківську погрозу.
— Старий, — сказала мати тихо, — та не лякай хлопця! Ну, нехай яке лихо станеться з веприком, він готов не вернутися додому. Чи ж він тому винен, що Бог дав йому душу неподібну до інших?
— Мовчи! Ти не розумієш нічого! — І обертаючися до хлопця він додав: — Затям собі мої слова! Клянуся своїм життям, що все те не мине тебе.
