Коли я запитав пані дому, яка весь вечір стояла біля входу до головної залі і всім прихожим і відхожим презентувала свій усміх, як називається та особа, що власне вийшла зі старшим паном, вона весело розсміялася мені в лице і скрикнула:
— Мій Боже! Хто ж може знати всіх тих людей? І його я так само не знаю…
Урвала, бо певно хотіла сказати: "як вас самих", бо й мене ж вона цього вечора бачила перший раз.
— А може, — завважив я, — міг би ваш пан муж дати мені відомість? Де міг би я знайти його?
— На полюванні в Сен Женмері, — відповіла дама ще дужче сміючись. — Виїхав сьогодні рано, а вернеться аж завтра ввечері… Але чекайте, знаю одного, що багато розмовляв із дамою, про яку розвідуєте. Прізвища його не знаю, але про якого ви легко можете допитатися, допитуйтеся лише про молодого чоловіка, якому пан Казімір Періє дав копняка, не знаю вже де.
Хоч і як тяжко пізнати чоловіка по тому, що якийсь мільйонер дав йому копняка, та проте я швидко віднайшов того младенця і попросив у нього деяких відомостей про дивну появу, що так зацікавила мене, і яку я силкувався описати йому якнайдокладніше.
— О, так, — сказав молодий чоловік, — знаю її дуже добре. Говорив із нею на кількох вечорницях.
І він переповів мені купу пустих предметів, навкруги яких крутилася їх розмова. Головно вбився в його пам'ять її зір, поважний, коли він сказав їй якусь чемність. Так само дивувався він не мало, що вона завжди відмовлялася від його запросин протанцювати з ним один тур, запевняючи його, що не вміє танцювати. Імени і відносин її він не знав. І хоч скільки я не розвідувався, ніхто не вмів мені сказати нічого ближчого. Даремно я ганявся по всіх вечірках, ніде не міг я вже знайти панни Лявренції.
— І це вся історія? — скрикнула Марія, звільна обертаючись на другий бік і позіхаючи сонливо. — Це вся та прецікава історія? І ви не бачили вже більше ані панни Лявренції, ані мами з барабаном, ані карлика Тірліті,
