рев'яні букви. Пес, здавалося, ворушився тільки через силу, а його шкіра була забризкана кров'ю. Пані мати мала все ще на собі чорний, жалібний одяг, а її черево не видувалось вже так забавно наперед, але навпаки, дуже погано звисало вниз, та и лице її не було вже червоне, а бліде. Карлик, усе ще вдягнений у гаптований стрій старофранцузького маркіза і з напудрованою перукою, був, здавалося, трохи вищий, може тому, що схуд страшенно. Він знову показував свої фехтункові штучки і, здавалось, повторював ще свої перехвалки, але говорив так тихо, що я не розумів ані слова і тільки по руху губів міг іноді зміркувати, що це він піє по когутячому.
Під час коли ті смішно-страховинні карикатури мов тіниста гра з несамовитою швидкістю миготіли перед моїми очима, почув я, що панна Лявренція віддихає чимраз неспокійніше. Холодна дрож пробігала по всім її тілі, і мов у нестерпнім болю корчилися її гарні сустави. Нарешті звинна мов угор вона вислизнула з моїх обіймів, опинилася раптово серед покою і почала танцювати, а при тому рівночасно мати на барабані, а карлик на тріанґулі розпочали знову свою тиху, приглушену музику. Вона танцювала так само як колись біля мосту Ватерльо та по Лондонських перехрестях. Це були ті самі таємничі пантоміми, ті самі вибухи пристрасних скоків, те саме бакхантське закидування голови, іноді те саме прихилювання до землі. І вона знову обтирала собі руки, немов мила їх, а нарешті кинула, здавалося, знову свій глибокий, болючий погляд на мене…, але лише в рисах її смертельно-блідого лиця пізнав я цей зір, не з очей, бо вони були зажмурені. Чимраз тихіше сюрчала музика; нарешті мама з барабаном і карлик, блідніючи помалу і розходячися мов імла клубками, щезли враз, але панна Лявренція все ще стояла і танцювала з зажмуреними очима. Цей танок із зажмуреними очима в темнім, тихім покої надавав тій любій дівчині вигляду якоїсь мари, так що я жахався і тремтів увесь і сердечно був рад, коли вона нарешті закінчила свій танок.
Певна річ вид тієї сцени не мав для мене нічого при-
