праці. А хто знає, чи їх перед ніччю не знайшли у схованці, де ми їх лишили і відки без руки не могли вийти? Ануж і вони стрільби в руки, та за слідами, хоч то воно й сухо. Ануж там сидять і добре чують, що надходять гості, і лагодяться, щоб їх привітати! От ми повземо тихесенько-тихесенько, повідпинали худібку, аж тут, братчику мій, ота анахтемська ослятина як завищить: Ігааа! Ігаа! Ігааа! Ми так і задеревіли, заперли духа у собі, життя в собі не чуємо, а воно стало та й верещить. Вже я хотів забити того дідька, щоб ніколи більше не верещав, та не хотілося рук поганити — подумай собі! — ослятиною!… «Ото — говорю — проклята скотина, знайшла коли ревти! А щоб тебе — говорю — звірі були без нас ізжерли!» Кажу Мілові: «Покинь чорта! Пусти дідьчу маму, нехай іде в безодню, щоб нам через нього не пропасти». Тут я побачив, що хоча б чоловік мав десятократе життя, а може прийти така година, що ані одного не врятує. І ніхто б навіть не пожалкував за нами, а кожний би сказав, що ми погибли за крадіжку. А скільки ми досі турків повбивали, про це би ніхто й не згадував. Та Міло, їй-же-богу, не пускає. «Дуже б мені — каже — придався дома!» І пішов на сто кроків уперед нас. Розуміється, осел дістався йому, і нині не гірший від якої шкапи під сідлом. Їй-богу, Міло орав ним цього літа! Ну, та це все було і минуло. А хочеш, то підемо колинебудь вечером. Я би сказав Іванові Лукичеві і переказав би Мілові по дорозі.
— Та що ж, підемо, коли хочете. Я не відстану. Тільки б мені тепер піти додому, щоби челядь знала, і як хто питатиме, щоби знали сказати, де я.
— Ні, я й сам не кажу, щоби зараз іти. Коли тобі догідно і коли захочеш — гаразд у дорогу! А мене завсігди дома застанеш, не піду нікуди від хати.
— Ну, то так і зробимо.
На другий день скоро світ Баша був уже дома.
