— А Міло Антович — от я й не питав тебе, що він поробляє? Той також цього ремесла не покине, не всидить дома, як інші, навіть на Різдво, поки дещо не прижене. Все він на тамтім боці. Аж боюся, що доведеться бідоласі колись солоно за все платити, вперше і в останнє. А багато там на нього накарбовано!
— Нічого йому не буде! Ті глодоляни — чарівники! Кожну скелю знає, як свої пальці. Чорти його годували, Дух Святий при хаті. За ним погоня, а він біжить в напрямі до Дульціня, а не сюди. Шмигає сюди-туди, поки слід його не згублять. Сам мені оповідав, що раз на морськім березі п'ять днів лежав у одній щілині, не мавши ані кришки в роті; і як міг це витримати, цьому я не можу надивуватися. А коли його погоня заскочила високо вгорі просто Румії, а він шусть у печеру, заховався там, а коли побачив відповідну пору, та в противний бік! Пішов я було, Степане, з ним торік між Матками. Прийшли ми, а він усе довкола мене, як дідько довкола хреста, повну голову мені натуркав. А друзяка він! Що тільки треба зробити, ні до чого тебе не пустить, усе сам. Вийшли ми на Врсуту (гору), а він уважає, надслухує, зазирає, розглядається. Коли смерклося, зійшли ми вниз над Шумань (річку) до Мркоєвич. Поки місяць зійшов, ми заховалися в гущавині, відки можна було бачити, чи нема якої небезпеки. Із загороди одного там Калемперовича вивели ми два воли як соколи і — вибачте — одного осла. Зв'язали ми ті худоб'ята воловодом, прип'яли їх у ліску, щоб перечекати решту дня, щоб їх хто не загнав або щоби самі не вернулися до хазяїна. А коли смерклося, почали ми помаленьку підповзати до них, бо ануж там засідка: розфалатають чоловіка, як порося в кориті, зверху донизу. Не легко то своє добро віддавати! Чоловік окрім свого життя і здоров'я не має чого більше й пильнувати, як тієї трохи своєї
