то не був би їх так порізав. Важко було дивитися, та що, не поможеш! От тим то нам годі сказати, що крейцара доходу з розбою не маємо. А що про те не маємо що їсти, цьому винні оті гарбузи, що біліють перед хатами онде на дубових стовпах (цебто вовчі лоби, що їх чорногорці настромлюють на стовпи перед хатами).
— А що то там наробили ті глодоляни (мешканці пограничного чорногорського села Глодола) з тими дзвонами, що їх украли з брчанської (Брч, село на турецькій території) церкви? Я питав Івана, та цей не вмів мені нічого сказати.
— Та що? Пожалувалися Брчане владиці, що нічого їм не лишають ті п'яні чорти, а виволокли їм навіть дзвони з церкви. Покликав владика тих наших до Цетині. «Верніть їм це, — сказав, — так би вас Бог благословив! Я ж вам казав, що Бог вам простить усе, що явно чи тайно загарбаєте в Туреччині, та цього, бігме, я вам не говорив, щоб ви волокли й дзвони з церкви! Аджеж хоча вони й не нашої віри, то все таки наші брати! Церкви і джамії (Джамія — турецька божниця) ні за що не смійте рушати, це гріх». І дав їм по цекінові. І, ховай Боже, звернули дзвони. Боялися, щоб їх владика не прокляв.
— Що вже й говорити, не гарно вчинили з тими дзвонами. Ніколи якось я не міг собі пригадати їх, та й, по правді, людська пам'ять коротка. Ну, а ти Іво добув дещо?
— Ні. Все отак крутився при домі, поки пшеницю сіяв, та поки ту дрібку приплоду до хати позносив. Тільки одного вечора, буде тому — як тобі сказати… ага, п'ятнадцять день тому, збігав я до Тудєміла. Там із обори — не було відки інде — я захарапчив одного коня. Дивився ще, чи не побачу кого при вікні, чи хто не виставить голову, був би йому плюнув в очі з пістолета, та ні, не було нікого.
