В день св. Архангела 1835 року прийшов Степан Баша з села Граждана на свято до Іва Йовова Лекича в Буковик. Днина не довга. Всі сільські приятелі зараз по обіді зібралися разом, зробили «коло» і співають на подвір'ю перед Івовою хатою. Степан і Іво в хаті сіли біля вогню, притягли тонку довгогорницю (боклажку), повну вина, і обертають її поблизько грані, щоб пити вино добре пригріте.
Проти ночі «коло» розсипалося, а по вечері гості розійшлися. Степан лишився.
— А що, Степане, ходиш іще на Бар (місцевість на турецькій території)? Пригониш дещо? Чи може покинув те ремесло?
— Пригонив я, ходив, розщибався, і скажу тобі правду, не покину цього ремесла, доки голову не зломлю. Я не волоцюга — знов тобі скажу; хвала Богу, маю з чого жити. І коли що прижену — не хвалюсь тобі ні за макове зерно — ніколи з цього й крейцара не бачив. Все село кличу на гостину: поб'ю воли, поріжу барани, як там що притрапиться пригнати, і гощу ціле село мов на свято. Та головне мені те, щоб залякати «песю віру», щоб не сміли з хати й носа показувати, щоб і в сні я їм снився. А ти що думаєш?
— Їй-богу, те що мовиш про крейцарі, це хоч би записати! Пригнав я був раз сімнадцять баранів — та й барани ж бо були! А товстючі! Якби мені хто інший говорив, а не сам я своїми очима бачив, ніколи б не повірив. На палець солонини було на кожнім. Одного я зарізав на вечерю, щоби челядь дома оскоромилася. Почали ми пити, розповідати. Коли погляну рано, а пан вовчик, дай йому Боже здоров'я, впакувався до кошари і вісімнадцять щонайкращих баранів — і тих пригнаних і моїх власних: цього хочу, цього не хочу. Аби який різник
