— Їй-богу, вони ще живі! Що мені за пожиток брехати? Чутка була, що їх давно порубали. Та вчора говорили мені чабани, ті що зимують у Пепичі: що кожної Божої ночі з верха Голика бачуть огні — все огонь коло огню довкола печери. То я, головонько бідна, як була, вчора стрімголов туди! Спекла прісну паляницю — бо відки їм хліба взяти, коли їсти хочеться! Взяла й дві-три пачки патронів та й просто туди. Коли ж бо сторожа твердо пильнує: нині двадцятий і четвертий день! Не дали мені з ними ані заговорити. То я хоч потайком хотіла вкинути їм ту паляницю, та хоч би я була й парубок під зброєю, то це було б неможливо. Набили мене по щоках так, що я ледве пішла. Вони досі вбили — побий мене Боже, так як уже побив! — чотирьох турків. Сказав мені Юсуф Трцетич із Бара. Кожний день кличуть, щоб піддалися, а вони тримаються непохитно, бо бачуть, що так чи сяк пропали, то й чекають, щоб ще кого вбити — нехай мене три громи поб'ють, коли неправду кажу!
Зараз пішов гомін по племенах. На другий день ціла Црмницька і Рієцька округа висипали на Суторман.
— Що буде, те й буде, треба йти, треба рятувати! — кричать вояки.
Та всю ніч, як була довга, сипав сніг, що влізло. Навалив по коліна. Пускатися з людьми крізь барську країну, аж на той бік Румії, мучитися і бродити в глиб ворожого краю, шість годин ходу по копній дорозі — з двоякого злого вибрали менше. Військо вернулося назад.
На саме Різдво, коли цілий мир християнський східньої церкви радується, удосвіта Степан Баша і Іво Лукич вийшли з ями, бліді, висохлі, мало що живі — правдиві страховища. Принесли їм хліба і сиру, щоби попоїли.
