Дощ ішов уже три дні — дощ, який може йти тільки в горах Нової Зеляндії. Декілька лісничих сиділо біля огнища, потерпаючи від холоду, і курили мовчки. Розмова скінчилася, ніхто не мав що більше сказати. Мглиста і мокра околиця, покрита камінням і папоротями, не давала фантазії ніякої поживи.
Дік кашлянув, немов би пригадавши щось, і всі поглянули на нього, немов питаючи й заохочуючи. Про все, що є на світі, Дік умів сказати дещо з власного досвіду. Йому було 60 літ і він у своєму житті перейшов найрізніші колії: був моряком, копачем золота, вояком і стрільцем у чагарах. Нову Зеляндію знав вздовж і впоперек.
— Недавно читав я в газеті, — розпочав він, — що там, унизу, на півдні, знайдено десь повний скелет вимерлого птаха Моа. Ну, я міг би дєщо сказати про того старого птаха. Але ви певно не ймете мені віри.
І він з погордою плюнув у вогонь. Ми наввипередки один перед другим почали впевняти його завзято, що його віродостойність у нас так непорушно тверда, як шпиль Руапегу, якого хмарами повита голова дивилася на нас. Дік суворо оглянув наш гурток і, очевидно задоволений своєю інспек-
