цією, почав без дальших церемоній своє оповідання.
— Коли в давніх часах я перший раз висадився на берег Нової Зеляндії, почалася на західнім побережжю якраз тоді золота гарячка. Я з одним своїм приятелем спасся втечею з одної барки, що стояла в пристані Літльтона, і ми обидва почвалали пішки до золотого району. Зразу нам поводилося досить лихо, і нарешті ми забилися в гори далеко, далі від інших копачів. Ми розложили шатро у підніжжя великої яскині і здобули тут немало золота, але життя наше було дуже відлюдне. В перших ночах на нас нападав великий страх. Швидко по сумерках чули ми з лісу дикий, ревучий шум, подібний до свисту сирени у млі. Та коли не було більше ніякого лиха, ми скоро привикли до того крику і користувалися ним навіть як сигналом до вечері.
Та ось одного дня ми працювали на малій терасі нижче яскині, коли понад нашими головами з чагарника перелетів камінь, завбільшки як людська голова, немов би вистрілений гарматою. Потім перелітали ще два або три такі самі камінці, а нарешті сажневе дерев'яне поліно. Ми догадалися, що, де в повітрі літають такі дрібні забавки, може бути для чоловіка нездорово, і полізли вгору, щоб придивитись, хто забавляється такими речами. На обриві, може 50 метрів понад нами, стояв злочинець, величезний птах, більш-менш вдвоє більший від струся. Він порпав землю, шукаючи поживи, тут і там дзьобнув якогось хробака або гусільницю.
— Бідолаха! — промовив Джек. — Коли такими дрібницями він мусить наповняти свій живіт, то може половину тієї гори спорпати на наші голови.
Ми почали придивляти йому. Він поглянув на нас і порпався собі далі. Ми подумали, що найкраще лишити його самого.
