— Прочитай лише, Маґдусю, а то я їй-богу не добачаю.
Дівчина не всміхнулася на цю маленьку брехню старої. Вона так часто не добачала в письмі, що дівчина зовсім не дивувалася її неписьменності. А на зміст листа вона була не менше цікава, як сама мати. Її власна солодка тайна — вона жила тою надією — швидко перестати бути тайною.
— А для мене листа не було? — шепнула вона несміло, і в її голосі було маленьке розчарування.
— Та тут певно буде відомість для нас обох, — гордо промовила мати.
— На лише та прочитай.
Дівчина почала. Хвиля була важна для обох. Ні одна не сумнівалася про своє близьке щастя. Їх довір'я до автора листа було незламне.
«Люба мамо! Без сумніву ждали Ви на відомість від мене.»
— Та ми, як ми, Маґдусю! Ми ж знали, що він весь час зайнятий.
«Але я чекав з написанням листа, поки моє становище стане зовсім певним».
— Я знала, що мій любий син мусить довчитися до чогось і що потім віддячить нам усі наші дожидання.
«Я певний, що новина, яку подаю Вам оце, врадує всіх моїх знайомих з містечка, а особливо Тебе й кузинку Марґарету».
Голос дівчини задрижав. Серце матері тріпалося з радости.
— Боже його благослови! Та й тямить же він про кожного.
«Я одержав парафію в Беля» —
— Це дуже далеко, моя дитино! — скрикнула мати.
«По довгій застанові та многих молитвах я почув себе зобов'язаним прийняти це становище. Завтра виїжджаю на місце, а коли цей лист дійде
