пропали, крім мене одного… Боже мій! Боже! Ось, ось ті бестії знов! Гоніть їх геть, гоніть їх геть!
Це був тільки один тарган, що впав на щоглу, але хворий з дивоглядною силою лихоманки сперся на лікті, силкуючися встати, і все його тіло тремтіло.
— Ні, ні, це не те! О, Боже, не дай мені смерти такої, як бідному Джо! Ні, Боже, ні!
Здавалося, що він обтирає щось з лиця, а потім у знесиллі він знов упав на ліжко.
— По нім? — запитав капітан.
— Еге, — е! — відповів лікар.
— Бідолаха! Що це може бути? Це виглядає на delerium tremens, чи ні?
— Ні, це не може бути — це щось нечуване — може від сонця.
— Маєте рацію, лікаре. Це не від горілки. — Очі хворого були ще зажмурені, але уста порушувалися майже нечутним шепотом.
— Він живий! — скрикнули обидва слухачі.
— Так, я живий — трохи, і це не від горілки. Вона не така кепська, як висіти там над помостом і слухати стогнання Джо і бачити повзучу комашню. Не допускайте її до мене, лікаре, не дайте мені вмирати, як мій бідний товариш.
Лікар усе ще збентежений, нахилився над хворим, розкладаючи його благально зложені руки, і притулив до чорних уст чарку з коньяком.
— Спасибі, — це краще, — якось то буде, — це майже так як солодка вода. Це було десятого дня по нашім відплиттю. Три дні не було вітру. Колисання під палющим сонцем на теплім як літепло морі доконало всього. В нашім наборі проклятім були мільйони та мільйони яєць, і сонце вигріло їх усі.
— Пане капітане, ви що везете?
— Сукна.
— Не кругляки?
