щез із очей глядачів.
Пасажири пароплава раді були почути від урятованого чоловіка оповідання про його пригоди, але доступу до нього не дозволено нікому, крім лікаря, який заявив, що він страшенно ослаблений, ледве притомний, майже без надії на життя. Вечером третього дня, коли ця подія перестала бути темою оживлених розмов у сальоні та предметом численних закладів на життя пацієнта, прийшов лікар до капітана.
— Тепер він відзискав притомність і хотів би побачити вас. Каже, що має дещо оповісти вам.
— А яка надія на його життя?
— Здається — буде фіть!
Вони пішли наперед до шпитальної кімнати, де при світлі, низько розвішених лямп, лежав пацієнт горілиць, з запалими щоками та скронями, пожовклий і вихудлий, з лицем оброслим щетиною волосся, яке до половини закривало його. Напівмертвецьким поглядом він обкинув прихожих і промовив, не то шепочучи, не то булькотячи:
— Пане капітане, моя команда скінчилася. Я хотів би дати знати своїй жінці, що я небіжчик. У вас є пошта, правда? Як добре! В такім разі відомість дійде швидше. Не хочу, аби Лльойди писали про мене: «Пропав без вісти» і аби вона місяць за місяцем чекала мого повороту. Це не добре для жінки, особливо для такої — важко мені сказати, пане капітане — ми тількищо недавно побралися. Але дарма, краще, щоб вона довідалася зараз. Непевність мучила б її гірше, а так вона знесе легше цю вість, як коли б вона доходила до неї помалу. Скажіть їй це зараз, пане капітане, і скажіть підприємцям, що «Лявра Май» пропала, і що Джені має дістати мій посаг. Він буде їй потрібний, бідній дівчині.
Капітан обіцяв йому, і він говорив далі:
— «Лявра Май», барка в дорозі із Порт-Рояля — п'ятнадцять мужа залоги — всі почислені і всі
