ки. Часом вона помагала дещо в домашній роботі, але звичайно не робила нічого. Ми, хлопці, балакали про це дещо між собою, але не могли зрозуміти, чому вона сидить у нас. Джо запитав маму, але вона відповіла йому: «Та я не знаю», а більше ні слова. Нам трохи набридла вже та Браунова, і ми бажали, щоб вона забралася з нашого дому. Вона кидала нам упімнення, так наче мала нам що до розказу.
По вечері сиділи ми біля печі так близько, як тільки було можна, щоб не попектися від вогню, — ми всі й Браунова, — і слухали завивання вітру надворі. Було приємно сидіти в теплі і слухати посвистів вітру. Та ось батько, обігрівшися спереду і ззаду, обернувся до нас і промовив:
— Ну, хлопці, мусимо зараз іти розпалювати огні і проганяти кенґуру.
Це було так, наче нам хто всім нараз дав у карк. Ми глипнули всі на нього, щоб побачити, чи він не жартує. Але батькове лице було поважне, як у найстрогішого судді.
— Тепер у вечір! — відповів несміло Дев. — Але чому ж якраз тепер, у вечір, коли ані вчора, ані позавчора ми не ходили? Хай би так канґури гуляли собі!
— Так то так, — сказав батько, — а все таки ліпше сьогодні пополошити їх.
— Але ж тепер нема пшениці, яку б вони могли спасати… То пощо ж їх полошити? Не бачу ніякої причини.
Та батько стояв на своїм.
— Ні, я ні за що не піду, — майже крізь плач промовив Джо. — В таку студену ніч, як тепер, а в мене ще й чобіт нема.
Але батько промовив сердито: — Не будеш ти тихо, лобуре! Зробиш те, що я тобі кажу.
Але Дев не переставав протестувати.
— Сьогодні від самого ранку я бігав за бороною, — говорив він батькові, — тепер маю ще ганяти за
