головами і звислими долішніми губами нерадо шлапали по закуреній дорозі.
Жінки від одної хури до другої провадили голосну розмову, але мужчини переважно їхали мовчки, поки не доїхали до буди, що звалася «Спочинок мандрівця», як можна назвати спочинком купу чорних вапняних каменів, уложених на подобу печери. Тим часом день був гарячий і дорога закурена, і двох таких станційок для відпочинку вистачало, щоб випорожнити бочівку. Це був сухий, прагнучий похорон, що навалився на «Спочинок мандрівця», а по своїм відході лишив цей степовий шиночок таким сухим, як пороховий млин.
Тоді у багатьох похоронних гостей почав будитися сильний дух неспокою, почулися голосні вівкання і ознаки дикого та безбожного бажання перемінити процесію на перегони з перешкодами. «Луп'яр» ішов весело своїм звичайним здержаним тропом, виявляючи охоту до скорішого бігу помимо своєї старости. Але перегони розпочав Клєрк зі своєю Колліною. З голосним окриком: ура! зриваючися з сидження, він луснув свою шкапу батогом і перегнав похоронний караван.
— Морріссі! — закричав він, — за десять марок можу гнати твого старого миршавого коня аж до отої кривулі.
— Не можеш! — ревнув Морріссі, і в ньому ожив спортсмен.
— Брешеш! — ще дужче заревів Клєрк і заляскав батогом.
Морріссі шарпнув «Луп'яра» віжками, і старий кінь, чуючи перегони, заржав, викликаючим іржанням, і сильно вдарив об землю всіма чотирма своїми копитами. Потім рушили по вибоїнах та камінних, торохтячи та підкидаючи колеса. Колліна спереду, а «Луп'яр» тут-тут, за нею, вифиркуючи ногами як перелякана тарантуля і підкидаючи животом з такими дивоглядними рухами, немов би в
