Джок Кондон був вівчарем при великій фармі і мав вже звиш сорока літ. Він був посивілий і поморщений товстяк. Його руки спухли від безчинного звисання, а слота споганила його обличчя. По звичайному числі літ він почав старіти, але по мірі свого життєвого досвіду був ще молодим парубком. А це тому, що був дуже повільний. Інші чоловіки жили палкішим життям, куштували світу, його втіх і смутків, женилися і віддавали заміж, вступали в службу і покидали службу, а Джок усе пастушив, байдужий на зміну часу і обставин.
Але переступивши за сорок літ, Джок почув у собі нараз щось таке, що почав залицятися до двох дівчат у окрузі, замість підлабузнюватися до матерей, що їх породили, або до тіток, що їх виховали. Він робив себе смішним, та це було йому байдуже. Відказала йому одна, він зачіпав другу і раз-по-разу ставив до неї рішуче питання, так що незабаром у цілій околиці не було ані одної молодої дівчини не зачепленої ним. А коли й остання гостро відмовила йому, Джок почув себе нещасливим. Він сидів біля огнища в своїй одинокій хаті і думав, думав; життя видавалося йому чорнішим тої ночі, що вкривала землю. У нього не було ані товариша, ані близького знайомого. Ті, що товаришували з ним, іще хлопцями померли один за одним. І на нього мабуть прийде одного
