гами, розтринькувала його гроші в містечку, а вечером обсипала його докорами, він зносив усе терпеливо.
Довгими днями ходячи за вівцями, він пробував розмовляти про все те зі своїми псами, але Ровер дав йому ясно зрозуміти, що про подружнє життя не виробив собі ніякого поняття, а Лєді тільки весело махала хвостом.
Кінець кінцем Джок дійшов до того, що уважав своє подружнє життя зовсім природнім лихом і почував якесь безпомічне милосердя до всіх жонатих чоловіків. На дні його душі почала стиха ворушитися туга до втраченої самоти, але це робилося ще похмурніше як уперед.
Одного вечора, загнавши вівці до кошари, застав у своїй хаті гостя. Це був великий мужчина, з важкими бровами, чорний, як еспанець. Коли Джок війшов до хати, гість байдужо кивнув йому головою і не звертав на його ніякої уваги за весь, час, коли він у куті вечеряв. Весь вечір гість зовсім свобідно розмовляв зі Шкапою. Вони сміялися і жартували досить безцеремонно, а коло десятої години гість обізвався коротко до Джока:
— А не час би вам, куме, забратися відси?
Джок витріщив на нього очі, як сова.
— Чув чи не чув? Забирай шмаття! — повторив гість.
— А то куди? — запитав здивований Джок.
— Хоч до чорта, мені байдуже. Аджеж бачиш, що для трьох тут нема місця.
Джок бачив це дуже добре, але захотів в усякім разі протестувати.
— Алеж бо, — почав він нерішуче.
— Що там «алеж бо»! — перебив його гість і випростувався біля огнища. — Там є халупа внизу на потоком. Марш туди зараз. Це моя жінка.
Джок поблід, а його очі почали наливатися кров'ю.
