Циган усміхнувся на всі свої пишні, білі зуби і відповів:
— Будеш грати на скрипці.
— На скрипці!.. Вона казатиме мені все, правда?
— Все.
В степу, під зоряним наметом, перед огнищем табору розпочалася для Савки школа музики, школа свобідна, дика, розчіхрана. Ах, свобода! Степ! Музика любить їх, душа в них губиться, думка творить. Це безконечність.
А рідне село? А батьківський дім? Чи хлопець не побачить їх більше?
Овва, а пощо? Бог штуки заздрий і виключний; він забирає все у тих, що люблять його, і Савка віддав йому все: і батька, що бив його, і дім, де він був нещасливий, і свою бідну душу, втомлену вічною спрагою. Нічого не лишив собі, окрім пса.
І життя поплило. Приємне? Ні! Незалежне? Так! Сьогодні тут, завтра там, раз праворуч, раз ліворуч, іноді ситий, часто голодний — бо не щодня траплялося різати веприка. Савка жив під шатром номадів, під зоряним небом, жив, бо коло нього була музика.
Дух старого Аріма не був йому ворожий: музикальний геній цигана відчував геній хлопця, і не вміючи навіть назвати того почуття, що зародилося отак, той чоловік із бронзовим лицем, із огнистим поглядом полюбив того хлопця з білявим волоссям, з синіми, замисленими очима.
— Він не з нашої крови, — казав голова табору, — але у нього в серці скрипкові струни.
Цим сказано все.
