Батько Савки загубив усякий слід утікача. Де його шукати? Як? Та проте його шукали, бо ж будь–що–будь хлопець усе таки дитина, а нарешті свині!..
Дні минали; дома ще надіялися; та коли минули тижні й місяці, всяка надія щезла, і мати сказала батькові:
— Мій син пропав, мої очі не побачать його більше. Це ти, поганий старцуне, відстрашив його.
— Е, що там! А мої свині нічого не значать? — відповів старий.
— Ти був з ним занадто гострий. Коли б лише він був живий, мій бідний хлопчик!
Минуло п'ятнадцять літ. Одного дня в Савчинім родиннім селі селяни побачили незнайомого молодого чоловіка, без сумніву мандрівця, що прийшов здалека. Під своєю буркою він мав старанно завинену скрипку; обік нього була гарна жінка з чорним, як вороняче крило, волоссям, з очима темними, як ніч, глибокими, як безодня.
Сумний і понурий він вийшов із села, а дійшовши туди, де була його крайня межа, він обернувся напруго, немов посилаючи останнє прощання місцю, якого, може, не мав бачити більше. Його погляд блукав по полю і спинився нарешті на хатчині, ослоненій тінню старої груші. Незнайомий довго придивлявся тій білій хатчині і заплакав.
— Зоро, — промовив він до жінки, — це була моя хата.
— Тобі жаль?
Мужчина не відповів нічого.
— Жалкуєш, — повторила жінка, — і плачеш. Зате я не жа-
