немов боявся, щоб вона не доторкнулася до сутани.
Хоч у П'єра серце стискалося від такого привітання і від виду глибокої розпуки цієї родини в голій і нетопленій кватирі, від виду чорної безрадности трьох істот, та проте він зважився таки запитати:
— Чи не знаєте, пані, в цьому домі старого робітника на ім'я Лявева?
Жінка, тремтячи з того, що відчинила йому двері, а це, як видно, не сподобалося її мужові, боязко пробувала залагодити справу.
— Лявев… Лявев… Ні. Сальва, чи чуєш? Може ти знаєш і скажеш?
Сальва тільки здвигнув плечима. Але мала дівчина не могла промовчати:
— Слухай но, мамо Теодоро! А може це Філософ?
— Старий робітник маляр, — сказав далі П'єр, — хорий дідусь, що не може робити.
Мама Теодора зараз догадалася.
— А так, це він, це певно він! Ми називаємо його Філософом, таке прозвище дали йому в цьому кварталі. А проте може й справді він називається Лявев.
Сальва підняв один пястук до стелі, до неба, немов протестуючи проти жорстокости світу і Бога, що дає здихати з голоду старим робітникам, наче окаліченим шкапам. Але він не озвався і знову потонув у понурій, глухій мовчанці, в тій страшній задумі, в якій був тоді, коли ввійшов аббе. Він був механіком і уперто дивився на торбу зі своїм інструментом, що лежала перед ним на столі. Це була невеличка шкіряна торбина, з якої стирчало щось, певно якийсь виріб, що його треба було віднести. Він думав мабуть про довге безробіття, про свою даремну гонитву за якоюнебудь працею протягом цих останніх двох місяців лютої зими. Або може він марив про недалеку криваву помсту голодоморів, бо його великі, сині очі бігали несамовито й горіли тими підпальними мріями. Нараз він по-
