бачив, як його дочка взяла торбину і хотіла відкрити її і заглянути до середини. Він увесь затремтів, поблід від наглого зворушення, а потім промовив не то ласкаво, не то прикро:
— Селінко, дай но ти цьому спокій! Я ж тобі наказував не доторкатися до моїх знарядь.
Він узяв торбу і дуже обережно поклав її за себе, під стіну.
— Чи цей Лявев живе також на цьому поверсі? — запитав її П'єр.
Мама Теодора боязливим поглядом питала поради у Сальва. Вона не була за тим, щоб із священиками поводитися грубо, коли вони завдають собі праці і приходять, бо ж від них не раз можна заробити пару су. Тож коли побачила, що Сальва знову потонув у своїх мріях чорних і дозволяв їй робити, що хотіла, зараз готова була провести його.
— Коли хочете, панотче, я проведу вас. Він отут на кінці коридору, але треба знати дорогу, бо там ще треба пройти кілька сходів.
Селіна, чуючи розмову, висмикнулась з-між колін і також пішла проводити священика. А Сальва лишився сам у тій комірці бідноти і страждання, несправедливости і гніву, без вогню, без хліба, в погоні за палкими мріями і знову його очі вдивлялися в торбину, немов би в ній, побіч його інструментів, лежали ліки для цілого світу.
Справді треба було пройти кілька сходів, поки під проводом мами Теодори і Селіни П'єр не опинився в якійсь тісній комірчині під самим дахом. Це була клітка в обширі кількох квадратових метрів, де навіть годі було стояти просто. Світло доходило тут тільки через дахове віконце завбільшки з табакерку, але коли сніг засипав шибку, треба було лишати двері на розтвір, щоб бачити щонебудь. Замість світла входив до хати мороз і сніг, що танув і капав крапля за краплею та заливав поміст. По довгих тижнях гострого морозу чорна вогкісти проймала все своєю дрожжю. Ось тут то, без стільця, навіть без
