кусника якоїсь дошки, в куті голого помосту, на купі обридливого лахміття лежав Лявев, мов напівздохлий звір серед купи нечистоти.
— Оце він, — промовила Селіна своїм співучим голоском, — оце й є Філософ.
Мама Теодора похилилася, щоб послухати, чи він живий.
— Еге, ще дихає, здається спить. О, коли б йому щодня попоїсти, був би зовсім здоров. Та ба, у нього нема нікого, а коли чоловікові сімдесят літ, то найліпше було б кинутися у воду. В його ремеслі, при малюванні покоїв, не раз уже п'ятидесятилітній не може працювати на драбинах. Зразу він знаходив роботу в партері, потім йому пощастило бути сторожем при будівлях, але все те урвалося, звідусіль його повиганяли і оце вже два місяці, як він прийшов і заліг в оцій клітці, щоб умирати. Властитель ще якось не відважився викинути його на вулицю, хоч певно мав би охоту. А ми, сусіди, ну, що ж? принесемо йому часом трошки вина, кришку хліба. Але коли у самих нема нічого, то як його давати іншому?
П'єр вдивлявся з переляком у цю страшенну руїну, в те, що зробили з чоловіка п'ятдесят літ праці й нужди та суспільної несправедливости. Помалу він міг розпізнати сиву голову, помарнілу, сплющену й опоганену — цілковита розвалина праці й безнадійности відмальована на людському обличчі. Розчіхрана борода покривила лице і надавала йому вигляду старого, давно не чесаночо коня, вилиці поробилися скісні, бо в них не було ані одного зуба, очі скляні, ніс нависав аж на самі уста, а надто цей вираз худоби знесиленої важкою процею, кульгавої, покаліченої, здатної хіба на скітник.
— Ах, бідна людина! — тремтячи промовив священик. — І отак дають йому самому, без помочі вмирати з голоду! Не візьмуть його до якого шпиталю, до якого притулку для старих.
— Ну, — відповіла мама Теодора своїм жалібним, повним резиґнації голосом, — шпиталі є для хорих, а він не хорий, він попросту конає з вичерпання сил. А при тому він не все є чем-
