міста, немов би з далеких передмість збігалася сюди кров з усіх боків блискучими вулицями. Він бачив, як губилися під обрієм отвори вулиці Оперової, вулиці Четвертого Вересня і вулиці Миру, освітлені ще останками денного світла та при тому усіяні цілим муравлиськом огників. Бульвар виливав на цю площу повінь своєї циркуляції; сюди збігалися також допливи сусідніх вулиць в ненастанну сутолоку, що робила це місце найнебезпечнішою западнею у світі. Вартові безпеки даремно силкувалися робити тут сякий-такий порядок; хвилі пішоходів напливали все свіжі, колеса запинались одні об другі, коні ставали дибки серед реву цієї людської повені, такої голосної та такої ненастанної, як рик розбурханого океану. А побіч самітна маса будинку опери, величезна і таємнича, помалу тонула в тіні, немов який символ, а Аполлон з лірою на її шпилі сидів ще в останнім відблиску світла на тлі поблідлого неба. Всі вікна фасад заясніли, якась веселість плила з тих тисяч лямп, що розблискували одна за одною, щось немов бажання загального спочинку, вільного насичення розсипалося разом з густішою пітьмою, серед якої тут і там запалювалися електричні кулі, мов місяці ясних паризьких ночей.
І пощо він зайшов сюди? П'єр запитував себе самого, гнівний і здивований. Коли Лявев умер, йому не було що робити, хіба вернутися додому, позамикати двері й вікна й загребтися у своїм куточку як щось зовсім непотрібне, без віри, без надії, і чекати хіба на загальне знищення. З площі Опери до його домика в Нейлі було далеко. Не вважаючи на крайню втому, він не хотів брати фіякра, вернувся знову в напрямі церкви св. Мадлени і з диким бажанням — розширити свою рану, насититися обуренням і гнівом — занурився знову в сутолоці пішоходів, в оглушливім гуркоті повозів. Хто знає, може он там, на розі цієї вулиці, на кінці цього бульвару розвернеться сподівана безодня, в яку мусить провалитися цей перегнилий світ, у якого стара суспільна будова тріщить — він чув це на кожнім кроці!..
