одні рано. Задля якоїсь направи тротуару під в'їздом широчезна брама палати була власне геть відчинена, а що робітники пішли вже, то ця широка брама так і стояла роззявлена, повна вечірньої пітьми. Тісна вулиця побіч розіскреного бульвару тонула в синявій тіні, яку прошпилювали рідкі зірочки газових ріжків. Якісь жінки пройшли і змусили Сальва зійти з тротуару. Але зразу він виступив знову, закурив собі недогарок сигари, якийсь недокурок, піднятий спід столу якоїсь кав'ярні, і стояв далі нерухомо, терпеливо вартуючи супроти входу палати. Розбурханий темними думками, П'єр затривожився і запитав себе, чи не краще буде заговорити до цього чоловіка. Та його спинила присутність його брата, якого бачив укритим у заглибленню сусідньої брами, також на чатах і також готового до втручання. Для того він признав, що ліпше буде не спускати з очей Сальва. Він стояв усе ще на сторожі, вп'явши очі в браму, відриваючи їх лише на мить, щоб позирнути на бульвар, немов ждав на когось чи на щось, що мало надійти відтам. І справді оце над'їхало ляндо Дювіярів з візником і лакеєм в темно-зеленій з золотом ліберії, ляндо дуже парадно запряжене парою прекрасних цугових коней.
В повозі, котрий звичайно в цю годину привозив батька чи матір, цього вечора, навпаки звичаєві, сиділи тільки їхні діти — Гіяцінт і Каміля, вертаючись з вечірки у княжни Горн. Замкнене ляндо в'їхало в улицю і наближалося з гучним стукотом кінських копит. В тій хвилі невеличка, 16- або 18-літня бльондиночка, рознощиця якоїсь модистки, з великою картоновою коробкою в руках перебігала поперек вулицю, щоб ввійти у браму перед повозом. Вона несла капелюх для баронеси і проґавила досить часу, йдучи бульваром, глипаючи на всі боки своїми очицями кольору незабудьки, своїм рожевим носиком, своїми вічно усміхненими устами, своїм чарівно-хорошим личком. І в тій самій хвилі Сальва, ще раз зирнувши на ляндо, одним скоком щез у гирлі брами. Майже зараз потім він вибіг назад, кинув до ринштока кінчик запаленої сиґари, пішов не
