жністю, заки приступили до докладного пошукування, щоб бути певними, що цим разом звір від них не втече. Обидва брати, побачивши ті заходи, почули глухий переляк. Це була та сама нагінка, яку вони спостерігали недавно, коли побачили втікача; а проте хто знає, чи не змусять і їх вилеґітимуватися, коли так не в пору заплуталися в ту сіть? Німим поглядом вони радились один з одним і одну хвилю думали йти геть, не зважаючи на зливу. Але зараз же зрозуміли, що це могло би скомпромітувати їх ще більше, і зважилися ждати.
Поліційний комісар Дюпо і агент Мондезір по якімось часі ввійшли до веранди, щоб перешукати реставрацію, коли їх люди надармо перетрясли шопу і стайню. Вони мали абсолютну певність, що втікач мусів бути тут. Дюпо, малий, худий панок, зовсім лисий і дуже короткозорий, з окулярами, виглядав знуджений і втомлений, як звичайно, хоча в душі був дуже цікавий і непохитно відважний. При собі він не мав ніякої зброї, але надіючися гіршого насилля, скаженої оборони застуканого вовка, він прирадив Мондезірові набити револьвера і держати його напоготові в кишені. Проте Мондезір, широкоплечий і підсадкуватий, мов гінчий пес, що всюди нюхав своїм розплесканим носом, мусів з ієрархічної пошани всюди пускати його наперед.
Крізь свої окуляри поліційний комісар бистрим позирком окинув гостей, що сиділи на веранді і, не зважаючи на них, подався на поверх, щоб оглянути поміщені там покої. Та власне коли Дюпо і Мондезір сходили з поверху, не знайшовши там нікого, змінилася сцена. Надворі піднявся крик, галас, біганина і метушня, а по хвилині показався директор поліції Ґасконь, що лишився був унизу для дальших пошукувань у прибудівках реставрації, попихаючи перед себе якусь невиразну купу лахміття й болота, котру держали два агенти. Це був той чоловік, той висліджений, гонений і нарешті зловлений звір, котрого оце знайдено в глибині шопи, в бочці, під сіном.
Ах! який окрик перемоги піднявся після довгої, понад кі-
