Тепер прийшла черга на молодого адвоката, якому довірено оборону. Він справді сказав те, що мав сказати, цілком справедливо й ясно. Він вийшов із іншої школи, говорив просто, одностайно, дбаючи тільки про правду. Зрештою він задовольнився тим, що показав у власнім світлі історію Сальва, вважаючи його від дитячих літ жертвою фатальности, вияснюючи його останній вчинок усім тим, що він перетерпів, усім тим, що наклювалося в його мозку, затуманенім мріями. Чи ж його злочин не був злочином усіх? Чи ж весь загал не почуває себе трохи відповідальним за цю бомбу, що кинув бідний, голодом зморений робітник на порозі домівки багача, котрого ім'я значило для нього нерівний поділ, стільки розкошів з одного боку, а скільки нестатків з другого? І коли в наших бурхливих часах, серед пекучих проблем, підданих під загальний сумнів, один із нас стратить голову і схоче силою прискорити щастя, чи ж мусимо ми нівечити його в ім'я справедливости, коли ніхто з нас не може присягти, що й він не спричинився до його безумства? Він зупинився довше на історичному моменті, в котрому це сталося, на тій купі скандалів, на тих розвалинах, серед яких із старого світу в болях родиться новий, серед тієї страшної кризи страждань і боротьби. І він закінчив проханням до присяжних, щоб показали себе людяними, не піддавалися пристрастям і пострахам збоку, щоб своїм мудрим присудом заспокоїли суспільні верстви, а не увіковічнювали боротьби, даючи голодоморам нового мученика, котрому ті мусять помститися.
Минула вже шоста година, коли п. Дельомбардієр своїм тонким голосом, гострим і забавним, відчитав присяжним численні питання, які перед ними поставлено. Потім трибунал вийшов, непрониклива лава присяжних подалася до своєї залі нарад, а оскарженого випровадили геть. Серед публіки панувало тільки бурливе чекання, гамір гарячкової нетерплячки. Знову кілька дам зомліло; один пан також не витримав важкої пари і його винесли. Інші сиділи уперто, ніхто не рушився з місця.
