— О, це не потягне довго, — сказав один газетяр. — Всі присяжні вже принесли в кишенях готовий засуд. Я придивлявся до них, поки цей адвокат говорим їм дуже мудрі речі. Їх ледве було видно; потопаючи в тіні, вони мали сердечно заспані лиця. Цікава річ, що мусіло тоді діятися в їх мізках?
П'єр знову взяв за руку Ґійома і почув, що його б'є пропасниця і розпука. Ні один, ні другий не промовив слова серед того бездонного суму, що огорнув їх з глибоких, незліченних причин, яких і самі вони не могли б висловити докладно. Здавалося їм, що все людське горе, їх любов, їх надії, страждання, які вони терпіли, — ось вони, заливають цю гамірливу залю, що вся тремтить від тієї драми, де мають розігратися егоїзм одних і підлота других. Звільна сутінок заволік її; без сумніву була думка, що нема потреби засвічувати канделябри, бо засуд швидко буде оголошений; до залі лилося тільки слабеньке світло, велика хвиля тіні, в якій стовплена юрба тонула, мішалася. Внизу за трибуналом дами в ясних туалетах виглядали як бліді привиди з пажерливими очима, а тоґи численних адвокатів творили велику чорну пляму, що звільна пожирала увесь простір. Темносірий Христос щез у сутінку, лишилася тільки різка пляма — погруддя республіки, мов одубіла голова мерця, що вирізувалася з півтьми.
Справді, по ледве чвертьгодинній нараді присяжні вернулися і пройшли, глухо гуркаючи чобітьми, вздовж дубових лавок. Трибунал знову зайняв своє місце. Подвоєне зворушення залягло в залі, глухий шепіт пронісся, немов подих тривоги порушив тими головами. Одні повставали, у інших мимовільно виривалися легкі окрики. Провідник лави присяжний, грубий пан з червоним, широким лицем, мусів чекати, поки дійшов до голосу. Гострим, трохи гикавим голосом він заявив:
— На мою честь і сумління, перед Богом і перед людьми суд присяжних відповідає на питання про вбивство так більшістю голосів.
Було вже майже зовсім темно, коли наново впроваджено
