Сальва. Стоячи супроти суду присяжних, що щез у пітьмі, він появився з лицем, освітленим останнім промінням, що падало в вікна. Члени трибуналу також щезли, їх червоні тоґи почорніли. І що за вид являв оцей Сальва з заслуханим, худим, безтільним лицем, з очима повними мрій у хвилині, коли судовий секретар відчитував йому заяву присяжних!
Коли настала мовчанка і не було мови про влегшуючі обставини, він зрозумів. Його лице, що заховало дитинячий вираз, прояснилося.
— Значить — смерть. Спасибі, панове!
Потім він обернувся до публіки і силкувався в глибині щораз густіших присмерків віднайти лиця приятелів, про яких знав, що вони є тут. Цим разом Ґійом почув виразно, що він пізнав його, що ще раз посилав йому щире поздоровлення, всю оту вдячність, яку мав до нього за шматок хліба, уділений йому в днях нужди. Але він мусів також поздоровити Віктора Матіса, бо Ґійом побачив знову за собою цього молодого чоловіка, що стояв на своїм місці з розширеними, впертими очима, з якимсь страшним виразом на устах.
Решта, останні питання, нарада трибуналу, ухвалення засуду — все було покрите хвилею зворушення, що панувало в залі. Несвідомо заворушилося трохи співчуття і до вдоволення, яке збудив засуд на смерть, домішалася крихта здивування.
Почувши присуд на смерть, Сальва нараз випростався. І коли сторожі вели його геть, він зичним голосом крикнув:
— Нехай живе анархія!
Цей окрик не обурив нікого. Публіка розходилася з якоюсь нехіттю, немов би втома виссала всю пристрасть. Справді, увесь спектакль був занадто довгий, занадто важкий і кожному хотілося відітхнути свіжим повітрям, отрястися від цієї змори.
Вийшовши з залі, П'єр і Ґійом зустріли Віктора, що йшов сам у присмерку. Вони зупинили його, заговорили про його матір. Але молодий чоловік не слухав і своїми тонкими губами, голосом тонким і різким, мов ніж, він промовив:
