Грімкий сміх привітав цю першу Грицунякову заяву. Один із тих, що стояли найближче нього, подав йому картку незаписаного паперу. Грицуняк узяв його в обі руки і, держачи перед собою, немов читаючи з нього, почав свою промову таким монотонним, співучим виголосом, немов наслідував сільського школяра, що починає читати «по верха». Пізніше його виголос значно оживився, не виходячи проте з тону ритмічної, ніби біблійної прози. Щохвиля ціле зібрання переривало його оповідання грімким реготом, але бесідник навіть вусом не моргнув; навпаки, при ненастанних вибухах загальної веселости його лице набирало чимраз поважнішого, навіть понурого виразу, поки при кінці не дійшло до повної, дерев'яної апатії, котрої гумор і іронію виявляли тільки незвичайно блискучі очі під навислими бровами.
— Слухайте, браття, яку то я розмову мав недавно з одним моїм приятелем. Приходить, бачите, до мене мій приятель і ровесник, що ми з ним давно не виділися. Привіталися ми, як Бог приказав, а я й питаю його:
— Ну, старий приятелю, як же ся маєш? Як тобі поводиться?
— Богу дякувати, маюся не зле і поводиться мені добре, — він так до мене.
— Ну, це гарна новина, — кажу, — і я дуже рад би знати, якого то ти такого добра зазнаєш?
— Якого добра? Ну, це не тяжко сказати, і ти сам це знаєш.
— Ні, ні, так ти мені не викрутишся, — сказав я до нього. — Мусиш мені докладно
