сказати, що тобі за добро таке притрапилося.
— Ах, приятелю, — відповів він, — хіба ж це не добро, чого ми, богу дякувати, дожили? Подумай лише: панщини відколи вже не робимо, перед законами всі ми рівні, чи пан, чи хлоп, ну, та й конституцію, спасибі їй, маємо.
Він так багато наговорив відразу, що при останнім слові йому не стало духу.
— Еге, любий друже, — мовив я, — це справді дуже гарні річі, про які ти тут наговорив, тільки знаєш, не треба придивлятись їм надто зблизька.
— А то чому?
— А тому, що вони так, як ті крамські хустки, пускають фарбу, а та фарба потім брукає пальці чоловікові.
Мій приятель не міг того зрозуміти, і тому я мовив до нього далі:
— Бачиш, любий приятелю, це щира правда, що ми тепер не мусимо робити панщини. Але чи не схотів би ти пригадати собі трохи докладніше, як то тоді бувало, а як у нас тепер?
Мій приятель не міг пригадати собі те так докладно, то я мусив трохи підрятувати його своєю пам'яттю:
— Не правда? Тоді кожного дня, скоро рано, ходив панський отаман по селу від хати до хати, стукав костуром до дверей і кричав: «Ей ти, Йване, Грицю, Семене, ану, на панщину, бо будуть буки[1] в роботі!»
- ↑ Бук — кий, палиця, різка.
