Але це ще не все.
По полудні того самого дня вертав я з Тернополя, так завчасу, щоби наніч заїхати додому. Наближаємося до рогачки, а там усе ще сидить той сердитий пан з блискучим ножем і спокійнісенько пакає собі люльку на довгім цибусі. Повів я очима по передміських полях, аж бач, геть далеко на гостинці йдуть два чоловіки в хлопськім убранню і рівним кроком наближаються до міста.
— Ну, ті певно довго служили при війську, — подумав я собі, — і так там твердо навчилися «słoma–siano»[1], що й тепер іще, на старости літ, держать крок і машерують рівно в ґліді[2].
Але коли вони вчинилися до нас трохи ближче, побачив я за ними щось чорне, а понад їх головами щось блискуче, ніби довгий огнистий язичок. То вже не треба було великої премудрости, щоб виміркувати, що це шандар[3]. А коли надійшли ще ближче, то я почув при кожнім їх кроці таку тихеньку музику: дзінь-брязь! дзінь-брязь!
— Ага, — подумав я собі, — ось у чім тут штука! Ось чому вони так гостро крок тримають і так рівно маршерують у ґліді! Але чекай но ти, пане шандаре! Нехай но ти надійдеш до рогачки! Нехай но ти з тими бідними, так болюче докупи скованими людьми покажешся на очі серди-
