І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками й пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене — цим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.
— Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік… Як же ви могли бути такі необережні, такі… такі… такі неделікатні, їй-богу, с'est le mot[1], неделікатні. Аджеж знаєте моє одвічальне становище й навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? По що?
Я витріщив очі й відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.
— Треба! — скрикнув він на півсердито, а напівсумно. — Н-не, це можете говорити кому іншому. Мене чейже не переконаєте, що ви задля оцеї мазанини, — і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл, — задля цих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в дусі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О, так, це з вашого боку так гарно, так благородно!
- ↑ Оце слово.
