старим шкільним товаришем. А до того ти ж певно думаєш іще сьогодні вертати до Львова, правда?
Я сказав, що це ще в мене не постановлено напевно, що я ще не думав про це.
— Алеж так, так, їдеш до Львова, — мовив він з якимсь особливим, напівблагальним, напіввіщим притиском. — І знаєш що? Аджеж від нас тут битих шість миль до найближчої станції залізної дороги. Гарний закамарок, правда? Отже що то я хотів сказати тобі? Ага! Дам тобі свій власний повіз, за три години будеш на станції. Значить, маєш іще цілу годину часу і лишишся в мене. Так і бути, так і бути! Прошу не супротивлятися!
До дверей застукано три рази якоюсь, чути було, тремтячою рукою.
— А це що таке? — промимрив староста і глипнув на годинник. — Ага, це певно начальник із К.!
І обертаючися до мене, промовив з немалими гордощами:
— Гляди лише, любий мій, заглянеш тепер у тайники моєї внутрішньої політики. Надіюся, що заховаєш це для себе, зрештою як тобі подобається, бо я знаю, що роблю. Отже, поперед усього матимеш доказ, яка точність панує в мене в службі. Ти чув, як оце власне застукано до дверей. Поглянь лише, якраз тепер вибила дванадцята, і на цю саму годину завізвав я перед тижнем до себе війта з К., щоб здав мені рапорт, як випали вчорашні вибори до ради громадської в його громаді. Ану поглянемо, чи це він?
