дати йому надзвичайну повновласть, зробити його, скажім так, паном над життям і смертю, а потім що! Нехай собі, мовляв, справляється, як уміє. Або ще й візьмуть та й уведуть його во іскушеніє! Гидота, кажу тобі!
Ці загальні міркування не дуже то заохотили мене до слухання. Я завважив, що це для мене темна вода во облаціх.
— Зараз, зараз тобі проясниться, любчику! — сквапно відповів він. — Побачиш, що я не балакаю ніякої зайвини. Але здається, що ти нічогісінько не знаєш цієї історії, то мушу розповісти її тобі ab ovo[1].
Отже, початок історії був такий, що для недалеких соймових виборів із сільської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь український, і для того з боку правительства в першій лінії рефлектовано[2] на польського кандидата. Такий кандидат виявився нам ув особі пана Цяпцялапського, який незабаром, зложивши суму 3000 ґульденів, одержав затвердження своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупий-преглупий панок, кажу тобі! Ігноранція[3] в політичних і всяких інших речах, якій дорівнювала хіба його шляхетська фума[4] та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танечник і дуже добре грав у тарока. Його маєткові
