про подробиці моєї авдієнції, про політичну ситуацію в моїм повіті, про настрій людности й т. і. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як оцей молодоруський кандидат. Він згодився зі мною й обіцяв мені зробити все можливе, щоб усунути цю кандидатуру. Я аж легше відітхнув. Мій приятель — то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego[1] самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делікатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій карб.
В добрій надії поїхав я назад на своє становище. Наближався день виборів. Зі шляхтичем я впорався швидко: я допоміг йому здобути у Флоріянці[2] гіпотечну позичку на його добра, і при тій нагоді ті добра оціновано так високо, що шляхтич був би дуже вдоволений, коли б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку.
Лишились тепер оба русини, і з ними я мав правдивий святий хрест. Раз один прибігав до мене, то знов другий, щоб очорнювати противного кандидата й просити виключної протекції у високого правительства. От якби ти це був побачив! Кажу тобі — мерзота! Піп приніс мені сертифікат від митрополита, професор — довірений лист від якогось іншого достойника. Піп говорив про професора,
