Приятелі мої, молоді, гарні, як весна, сердечні, як рідня! За тюремною ґратою, серед холоду, вогкости та туги, під час темних, безсонних ночей стають передо мною ваші лиця, то в цвіті здоров'я та радости, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлюся на ті дорогі лиця, і мою душу стиха наповняє, а в серці росте надія, що вам легше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми, перті спільною думкою та твердою вірою.
Не дивуюся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ. Куди то розбрелися вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх, тюремних снах нема місця для потоплеників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас так влучно назвав «рутенською безмисністю». Згадаю тільки одного з них, а вистарчить за всіх.
