коли канцлер папської консисторії, на поручення самого св. отця, почав розпитувати його про відносини релігійні на Підляссю:
«Родичі мої мали на Підляссю невеличкий маєток. Батько був добродієм своїх підданих, котрі любили його, як свого вітця. І ми, молоді паничі (у мене був ще й молодший брат), змалку сходячися й товаришуючи з мужиками, вважали себе немов їх рідними, побратимами; вони допускали нас до всіх своїх щоденних інтересів і замислів; словом, ми були й бажали бути якнайменше паничами.
«Надійшов 1863-тій рік. Я поспішив в ряди повстанців; мій брат, слабий і каліка, хоч не міг зробити цього сам, але вербував між нашими селянами охотників і навербував їх чималий відділ, котрий довго держався в поліських лісах. По упадку повстання мене зловлено й вислано на Сибір, на 8 літ до арештантських рот, брат мусив емігрувати до Галичини, наш маєток сконфісковано.
«Повернувши з Сибіру і розстаравши собі в Варшаві яке-таке удержання, я поїхав у рідне село, щоб побачити, що там сталося за ті літа, коли мене не було. Які зміни застав я там! Про руїну нашого маєтку й говорити не буду. Уніятського священика давно прогнано з села, а на його місце поставлено православного попа, уродженого якогось туляка, котрого селяни й не розуміли й усіма силами ненавиділи за здирство.
— Як же ви живете? — питаю їх по-їхньому, по-українськи.
