«Велось це кілька літ. Тисячі народу з далеких сторін тяглись до нас, вступали до нашого склепику й повертали з нього втішні, просвітлені, піднесені духом. Але вкінці підслідила нас поліція, наш склепик обшукано, найдено секретну комірку, забрано книги і костельні приладдя і обох нас узято до в'язниці. Довго морено нас у варшавській цитаделі, хоч ми нічого й не відпиралися, знаючи про нагромаджені супроти нас докази. Вся наша оборона зводилась на те, що адмініструючи св. тайни і сповняючи церковні треби після латинського обряду, не забороненого в російській державі законами, і то людям, котрі самі того хотіли без нашої намови, ми не чинили нічого противозаконного й гідного кари. Ніщо й говорити, що таке наше толковання дуже лютило царських чиновників, і що вони, бачучи правду по нашій стороні, силкувались бодай проволокти слідство до безконечности, притягаючи до нього ті сотки й тисячі селян, котрих імена найшлися в наших книгах, і допікаючи їм усякими способами адміністраційного тероризму й бюрократичної тяганини. Товариш мій, слабовитий і сибірською каторгою до останку винищений чоловік, швидко занедужав і був переведений до тюремного шпиталю, в котрім по кількох тижнях і помер. Нічого не знаючи про його смерть, написав я обширне пропам'ятне письмо про підляські відносини й нашу серед них діяльність і під адресою самого царя передав його в руки властям. По кількох днях кличе мене губернатор
