і починає намовляти мене — не слати цього письма до царя, страшачи мене поганими наслідками його тону і змісту. Але я, чуючи свою совість чистою, не дав налякатися і сказав губернаторові, що приймаю всі наслідки і не зміню ані слова з того, що вважаю правдою. Так письмо і пішло. Яке вражіння воно зробило на царя, не знаю, — досить того, що по двох місяцях прийшов з Петербургу наказ: слідство в справі підляських уніятів перервати, й обох ув'язнених по причині тої справи випустити на волю. Що найцікавіше, так це те, що в тім наказі не було стереотипової в подібних випадках дописки «гостро заказавши їм на будуще цим ділом не займатися». Значиться, мовчки нам дозволено й надальше робити те, за що ми видержали таке довге слідство.
«Та тільки ж на лихо, виходячи з цитаделі, я дізнався, що мій товариш помер. Я лишився сам в давнім склепику, — навіть забрані книги й прилади віддано мені назад, і скоро тільки рознісся слух про моє увільнення, зараз почали на ново стягатися до мене не зламані в своїм упорі підляські селяни. Щоб хоч сяк-так вдовольнити їх бажання, я почав сам уділяти їм ad interim[1] св. тайни, під умовою, щоб опісля при нагоді розстарали о поновне і важне доступлення тих тайн від священика. І справді, багато їх з Варшави їздило аж до Кракова в тій цілі, з небезпекою життя перекрадаючися через гра-
- ↑ Тимчасово.
