— Та чому ж у вас так мало їсти дають? — запитав я, здивований і немало вражений тими повторюваннями в словах Михася про їду, обіди та голод. При тім я поглянув уважніше на його лице та на лиця його товаришів, і ще більше почув здивовання, не знайшовши на тих рум'яних, здорових, навіть трохи надутих лицях ані слідів якогось недостатку або голоду.
— А ти думаєш собі, що нас годують? — скрикнув трохи живішим голосом Михась, облизуючи губи. — Та годувати годують, але лише стільки, щоби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день-у-день церковний спів, то чоловік викричиться і вже голодний.
І знов «голод», «голодний», «годують»! Боже, і що ж нарешті це все значить? Чи цей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що ближче серцю згадувати, як про їду? Ця думка поневолі шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчаровання. — Та ні бо! Спробую ще з іншої бочки, — подумав я собі і випалив на хибив-трапив:
— А чув я, що у вас тут якась боротьба, якісь спори… Що це таке? Скажи мені на розум!
— Боротьба? — відповів зачудований Михась. — А то які? Е, — додав, хвилину подумавши, — це ти певно говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?
— Про них, або не про них, — відповів я, — бо не знаю нічого докладно.
— Та що тут говорити, — якось нерадо відповів Михась. — Завелися в нас у бурсі
