деякі українчики. Небагато їх було, всього чотири, не більше. Небагато й ми сперечалися з ними, бо й пощо? Їх не переробиш. То ми попросту поскаржилися господинові надзирателеві, той доніс до Управляющого Совіту, ну, і наших «парібків» вигнали на чотири вітри.
— Вигнали! — скрикнув я, здивований такою несподіванкою. — За що ж вигнали?
— За українофільство, — відповів Михась таким певним та спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розуміється сама собою; як коли б українофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара вигнання з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, і ні про який такий злочин не чували.
— За українофільство? — скрикнув я, вдаючи, що не розумію нічого. — А що ж це таке українофільство?
— То ти цього не знаєш? — запитав Михась тоном явної вищости. — Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Українофільство, небоже, це така хвороба, що заражені нею люди забувають говорити по-людськи, а починають «базікати», це значить ніби говорити по-хлопськи, але м'якенько, і це називають «наським українським язиком».
— Ну, але що ж у тім такого злого, що за те аж із бурси виганяють? — запитав я.
— Авжеж мусить бути щось зле, — відповів Михась, трохи заклопотаний моїм питанням, — коли їх вигнали. У нас їх було
